Мандрівки → Білі кулі – ППО Памір, г.Томнатик

Фото цього об’єкту побачила давно, завжди мріяла побувати, та лякала відстань – близько 250 км в одну сторону. Кулі знаходяться на горі Томнатик, неподалік с. Шепіт, Путильський район, Чернівецька область.  Це вже майже  Румунія. Наявність машини значно спростила нелегке завдання.

Та основний поштовх дав Elvis своєю публікацією на velo-stalker.if.ua. Зібралася чимала автомобільну компанію: Vasya_F, я, Strange_V, iruska.nazaruk, Роман, olavin, harbuz, Almys, T.zizi, Sandlera, Yuljasik, Марина, sunny240987, Stalker та b_romik з подругою. Вся ця купа народу розмістилася у чотирьох комфортабельних авто.

Стартували о 8.00 від автозаправки на вул. Тисменецькій. Тут усі познайомилися, підзаправили авто. Їхали стандартною трасою до Вижниці, через Коломию, Косів, Кути. У Вижниці повернули на Виженку, на перевал Німчич, казали, що там варто побувати, краєвиди неймовірні. Так, побувати варто :0, траси як такої там уже нема, суцільний серпантин старою, вузькою, майже ґрунтовою дорогою. Адреналіну ми набралися вдосталь, краєвидів не побачили. На самому перевалі є гірськолижна траса, та зимою, я б на перевал по тій дорозі і пішки б не пішла.

З’їзд з перевалу ще кращий, весело було лише напевно b_romik ‘ у, на  своєму «повному приводі», а решта три легковушки, смачно черкали дном. Дорога перетворилась просто на гірську колію, яка йшла круто вниз. Ми хвалили Бога, що не вирішили заглянути на перевал на зворотній дорозі, бо у зворотньому напрямку ми б цей шлях не повторили точно. Нарешті виїхали на трасу, що йде попри р. Черемош.

Далі дорога погіршала, було кілька місць, де шматами не було покриття, мостів, їхали об’їздами, все це наслідки повеней і невгамовного Черемошу. Десь за с. Білоберізка, повертаємо на Усть-Путилу. Минаємо Путилу, тут траса ще досить хороша, мало машин, гарні краєвиди, та заправок уже нема, остання, здається в Путилі. Це варто врахувати, адже ще близько 50 км в одну сторону. Десь у с. Плоска, дорога помітно починає підійматися в гору, стає майже ґрунтовою, вузькою, їзда колоною супроводжується неймовірною курявою. Так доїжджаємо до прикордонної застави, у кожного перевіряють паспорти і пропускають. Не від’їхавши від шлагбауму і пару кілометрів мали добрячу поломку у нашій машині, ремонтування якої забрало у нас добру годину часу та натомість дало можливість пообідати.

За Селятином дорога майже весь час ішла попри паркан з колючим дротом – кордон. Заїхали в с. Шепіт – останній населений пункт на нашому шляху. Та ми вирішили їхати «до останнього», щоб менше іти пішки, лінь – рушій прогресу. Це було сміливо :). Дорога перетворилась на відверто ґрунтову, йшла попри річку, що її підмивала, тож часто була така вузька,  що авто ледве вміщалось. А оскільки з другої сторони впритул ішов паркан з колючим дротом, шляхів для маневру не залишалось. Все частіше пасажирам доводилось вилазити з авт, проїжджаючи чергові калюжі чи болота. Yuljasik взагалі від гріха подалі передала своє кермо  harbuz’у. Кілька разів доводилось переїжджати потоки, це було ефектно. Коли звернули вбік від потоку і кордону, просувались дуже повільно, майже весь час ішли поряд з машинами, розчищали дорогу.

Нарешті доїхали до великої поляни, де була реальна можливість припаркувати машини не на дорозі. Та ми були невгамовні і рушили далі. Та проїхавши буквально кількасот метрів, коли дорога помітно рухалась в гору, стала досить вузькою, натрапили на добрячу яму. Три авта з важкістю подолали її, Лачетті теж майже, але звуки обдертого об каміння дна примусили задуматись. І було вирішено, поки не пізно, повертатися до галявини. Ледве розвернувши машини на вузькій гірській дорозі, повигружавши наше майно, колона рушила назад. Дівчата стерегли майно, хлопці пішли за машинами. Машини попаркували, обвішалися рюкзаками і рушили. Було близько 4 години дня.

Дорога весь час ішла вгору, правда під невеликим кутом. З кожним метром ми переконувалися, що далі б машинами не проїхали, навіть для повноприводу було б важко: розмита колія, багато каміння та поперечних потічків. Хоча в статті, яка спонукала до цього походу, виїхали на машині аж до куполів. Можливо ї хали з іншої сторони, від хутору Андрековське. По дорозі зустрівся нам місцевий житель на возі запряженому конем, що спускався вниз.

 

Ішли весь час лісом, нікуди не звертали, кут підйому невеликий, ідеться легко. Вийшовши з лісу, на роздоріжжі повертаємо направо, вгору. Тут уже весь час ідемо по полонині, лиш де-не-де порослій деревами. Це перевал Семенчук. Тут ще пару сотень метрів пологий підйомчик, далі трохи вниз, потім траверсом. З-за чергової гори вигулькують «кульки». Небо сіре, похмуре, а вони виблискують білизною на сонці, вид неперевершений.

Купола розташовані на горі, під горою пару будівель, загін з вівцями. Саме за колибою на межі лісу біля стовпа лінії електропередач знаходиться джерело, де можна набрати води. Хоча подейкують, що на Томнатик треба іти з своєю водою, воду тут набрати можна, це трошки на відстані від об’єкту, але цілком нормально.

  

Підходимо до куль, побіжно оглядаємо, швидші друзі уже знайшли місце для ночівлі, за кулями, «біля гаражів». Тут за будівлею менше вітру, бо день видався надто вітряним, пробирало до кісток. Розклали намети, взялись з розведення багаття та приготування вечері. Оскільки був сильний вітер і моросило, вирішили палити вогонь у гаражі, це було помилкою, все приміщення задимлювалося і сидіти в приміщенні, хоч і теплому, було неможливо. Поки готувалась вечеря, вже в темноті трохи полазили по об’єктах.

Ситно повечеряли, при чому по кілька разів :), казанки малі, готували кожен потрохи. А далі було саме цікаве: наш Almys, турист-віртуоз, видобув із свого чималенького рюкзака… іоніку! типу Ямаха. А за нею ще важчий за сам інструмент, акумулятор. І в ночі, на вершині гори, під гул вітру залунала мелодія! Пастухи у кошарах та інші туристи певно подумали, що вони вже у раю. Завдяки Almys’у ми гарно наспівалися, натанцювалися, та й просто навеселилися.

 

 

Зранечку усі потрохи прокидалися, готували сніданок, знову у кілька етапів, між якими ходили до куль. У кожну з них можна зайти, правда в деяких було досить багато продуктів життєдіяльності худоби, яка у цих куполах часто переховувалась від негоди. В одній з куль на високому бетонному помості збереглась величезна антена, яку навіть можна було покрутити за шнурівку, що висіла з неї. Ще поруч є великі амбари, замасковані під земляні насипи. Нижче видно пару будівель, напевно казарми, а ще нижче якась жила будівля, там видно стовпи електропередач, є світло, гавкають собаки.

 

Зібравшись, близько 12 год дня рушили у зворотню дорогу. Вниз йшли набагато швидше, близько 1,5 години. Вже на галявині коло автівок переодягнулись у чисте і сухе, добре поїли і рушили у зворотню путь. Знову долали болота, потічки. Та назад все йшло якось швидше і веселіше. На КПП не перевіряли, просто пропустили.

По дорозі назад, десь в Путилі зупинялись біля цікавої скелі «Багачка». Далі їдемо по трасі через Тюдів. За с. Білоберізка, де дорога іде попри Черемош, дорожнє покриття різко гіршає, перетворюючись у пильну ґрунтовку. Все так і має бути, так буде з пару кілометрів. Тут дорога була розмита рікою і відновлювалась. За мостом через Черемош, зліва є гарний водоспад та поруч пам’ятник Т. Г. Шевченку. Дорога назад зайняла на дві години менше ніж туди, всього 6 год :), враховуючи всі зупинки.

Вихідні видались на диво чудовими. І це не тільки завдяки цікавому маршруту, красивим краєвидам і загадковому об’єкту,  а саме завдяки незрівнянній, дружній компанії, яка показала себе з найкращої сторони у скрутні хвилини!

 

20.12.2011 11:39 Автор: Kriska Хіти: 3922

Коментарів 2

Напишіть відгук