Мандрівки → Україна підземна — печера «Млинки»

Печера

Варто хоч раз в житті відвідати печерні комплекси, що знаходяться в Тернопільській області. Одним з таких є печера «Млинки» в Чортківському районі. Чомусь саме ця печера є для мене справжньою можливістю випробувати себе в якості спелеолога. По-перше, тут немає освітлення і печера “дика”, щоб прогулятись тут потрібне зручне взуття і хоч трохи сміливості. По-друге, сюди пускають туристів. По-третє, це єдина печера такого рівня, в якій я була :).

Побувавши в такій печері раз, сюди тягне знову і знову, як в гори, чи історичні місця. І ось уже третій раз я повертаюся сюди і знаю, це не востаннє.

Печерою опікуються Чортківський та Тернопільський спелеоклуби. Проводять дослідження, прочищають ходи. З нашого першого походу у печери чотири роки тому, загальна протяжність печер збільшилася з 25 км до 41 км! Вхід закритий на колодку для обмеження доступу сторонніх. Перший зал — рукотворний, тут добували гіпс, решта все природні утворення. Та і сама печера — гіпсова, кристали у ній також гіпс. Для відвідування туристів відкрита лише частина ходів, у решту не водять, задля збереження цілісності кристалів.

Печера

Похід у таку печеру це не просто тренування сили волі, фізичної сили, вправності та лікування від різних страхів і «фобій», а має і «лікувально-профілактичне» значення: у такій печері виліковуються усякі легеневі хвороби, легше кинути палити (бо тут палити не можна в принципі, так що посидівши в печері місяць безвилазно палити не будете точно). А ще в повітрі майже відсутні різні бактерії та мікроорганізми. Ну звичайно крім «бактерій» величиною в зріст людини, ну і все решта, що з собою вони принесли.

Зазвичай знайти бажаючих на таку поїздку трохи складно, тому пошуки і агітування починаються ще за місяць до подорожі. Незмінні мої супутники та справжні друзі знову зі мною, а решта команди теж добираються тільки з особливих друзів та однодумців. Адже така екскурсія в печеру «Млинки» це не просто прогулянка, а справжній тригодинний екстрім-квест. І варто досить ретельно добирати команду, бо випробування не з легких.

Печера Печера Млинки

Отже 26 лютого 2011 року дев’ять справжніх «монстрів» о 7.30 ранку залізли в свою «бойову машину» і рушили в сторону Тернополя. А саме це були: Strange_V, Stalker, Velo-Stalker, Андрій, Вова, Роман, Anton, Kriska та Vasya_F. Чому саме в таку пору, запитаєте ви? Пояснюю, снігу вже нема – на лижі не поїдеш, тепла ще нема, на велику чи в гори — теж не поїдеш. А в печерах стабільна температура 8-10 градусів вище нуля по Цельсію (мається на увазі температурна шкала, а не марка горілки).

З дорогою нам майже завжди «везе» — трохи замітає снігом, ожеледь. Прибули ми вчасно, на 10.00. Проводити екскурсію, як завжди, мав Роман, та щось не склалося цього разу. Цьогоріч під землю ми відправили свої душі з Любчиком, сином Бориса (для тих, хто в «темі»). Вирішили іти Східним кільцем, і хоч в цей район ми ходили минулого разу, Любчик пообіцяв провести іншими шляхами і, що скучати не доведеться.

Печера Печера

Трохи слів про те, що ми бачили і як лізли. Ну звичайно, одна з найбільш запам’ятовуваних ділянок – розпора на вході в східне кільце. Її, думаю пам’ятає кожен. Взагалі розпора, це дві вертикальні стіни, досить близько розташовані. Десь на середині цих стін саме таке звуження, де комфортно лізти, спираючись на одну стіну ногами, а на другу спиною. Уявили? От тож бо і воно! Зверху хід розширюється, внизу звужується і прірва. Ото ще враження!

Уже пам’ятним для мене став Столовий камінь, зал «Піонер», камінь Ніж. Здається, новим був зал «Сімейний», камінь «Піаніно». Досить багато цього разу траплялося кажанів. Милі створіннячка мирно посапували, звисаючи із склепіння печери, навіть не підозрюючи, скільки кровожерливих пар очей зараз за ними спостерігає. І певно, якби не присутність Любчика, декого у своєму сімействі крилаті мишки б не дорахувалися.

Печера Млинки Печера Млинки

Печера Млинки Печера Млинки

Незабутніми залишились ділянки… Хоча ні, не самі ділянки, а методи їх проходження. Ось, уявіть, щілина, де заледве протискається боком людська «тушка», виходить у більший простір десь метр над долівкою. І ось так потрібно якось вивалитись з тої щілини, бажано ногами вперед (ого, навіть не подумала, що написала!) щоб скочити на ноги. Хоча перед цим ти як гусінь протискався у тій щілині головою в перед. І в процесі “випадіння” з тої щілини мусиш умудритися випхати ноги вперед.

Та саме кумедне те, що Любчик не попередив, що вертатись прийдеться туди само. І тепер уявіть собі цей процес навпаки. Багато на маршруті було меншеньких розпор, та з ними ми порались досить професійно. Вже традиційними були усілякі норки, де треба було лізти виключно на пузі. Цікавим і незвичним є хід, де знову ж таки, досить вузько і при тому треба рухатис вперед і вгору. Після кількаметрового протискання, хід закінчується діркою, вилізши з якої, опиняєшся на вершині, слизької від болота, гірки.

Ну і звичайно невеликий ліричний відступ. Екстрім екстрімом, а красу ніхто не відміняв. Попри морок, страх клаустрофобії, холодні вузькі коридори, бруд, печера «Млинки» несе і надзвичайно велике естетичне навантаження. Це я про кристали. І хто їх не бачив вживу, ніколи не зрозуміє мене. Хто б міг подумати, що у цьому царстві мороку та кажанів може бути таке розмаїття форм та кольорів. Деколи повиснувши в розпорі над прірвою, не знаєш куди покласти руку, ногу чи «п’яту точку», щоб ненароком не зачепити розсипи кристалів, що виблискують діамантами та виграють веселкою в світлі китайського діодного ліхтарика.

Печера Млинки Печера Млинки

Печера

І не може не тішити те, що печера «Млинки» ще не стала “меккою” для туристів, бо тоді навряд чи щороку я могла б насолоджуватись цією красою. Саме з цієї причини у подорож завжди беру з собою перевірених людей. Та стараюсь не вдаватись у дрібниці при описі розташування чи проїзду до печери. Можливо це хоч якось “відсіє” недоброзичливих “туристів”.

Та на цьому наші пригоди не завершилися. Щоб якось добавити вражень і заповнити прогалини мозку, які утворилися після відвідин печери, вирішили заїхати подивитись на скельний монастир поруч з Бучачем. А точніше, цей комплекс знаходиться при в’їзді в село Рукомиш, що за два кілометри від Бучача. Монастир знаходиться в травертинових скелях на березі річки Стрипи. Та не менше вражає саме панорама, що відкривається з вершини скелі.

Печера Млинки Печера Млинки

Печера Млинки

Щоб побачити сам печерний комплекс, потрібно спуститись вниз на берег річки. Весь комплекс складається з декількох об’єктів. Східці знизу ведуть до сучасної статуї у виїмці скелі, потім до дерев’яної дверки, яка прикриває вхід до великої печери – церкви. Всередині кілька ікон, килим на долівці, люстра вгорі (в печеру проведена електроенергія), майже під стелею прорубане віконце, зараз засклене.

Вище видніється ще декілька менших печер, та через наявність снігу, до них ми не полізли. Подейкують, що у великій печері і була церква, а от у менших монахи жили. Зараз до печер та церкви внизу веде хресна дорога. З самої вершини скелі тече водоспадистий потічок, що спадає у своєрідний фонтанчик. Кажуть, що вода у ньому цілюща і найбільше помагає для лікування очей.

Рукомиш Рукомиш

Печера Млинки

Ось і все, що ми побачили цього чудового зимового дня. Ба, ні, не все. Ще у Бучачі заїжджали на хлібозавод за славнозвісним бучацьким хлібом, печеним на дровах. А «точку» здав Вова, за що ми йому вдячні, бо хлібчик виявився справді смачним. З магазину ми вивезли цілий ящик духмяних буханок.

Спасибі всім за чудову компанію, моральну та фізичну підтримку. Вові за чудове водіння, Любчику за екскурсію.  Strange_V та Velo-Stalkerу величезне спасибі за фотографії, інакше навряд чи ви б повірили у наші пригоди.

22.03.2011 23:10 Автор: Kriska Хіти: 1008

Коментарів 2

Напишіть відгук